ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ ЛЕГКОАТЛЕТИЧНОЇ СПАДЩИНИ ІВАНО-ФРАНКІВЩИНИ

Частина перша

Система організації тренувань і змагань з видів легкої атлетики на Івано-Франківщині

(кінець 90-х років XIX – початок 40-х років XX століття)

Олександр Фотуйма, Оксана Крижанівська

Сучасні державотворчі процеси в Україні актуалізують проблеми розвитку фізичної культури як головної ланки національного відродження. Спорт як складова фізичної культури є унікальним суспільним явищем, можливості якого не використовуються повною мірою.

Засоби спорту дозволяють молодій державі утверджуватися на міжнародній арені і, з іншого боку, вирішувати важливі для України проблеми збереження й зміцнення здоров’я нації. Не слід нехтувати спортом і як засобом активного впливу на виховання молодого покоління.

Тому, науковий і практичний інтерес передусім становить історичний досвід спортивного руху – в цілому та легкої атлетики – зокрема. Цінним є Івано-Франківщина в першій половині минулого століття. В радянській історіографії ці питання об’єктивно не висвітлювалися. Переважно вони або замовчувалися, тому є маловідомими, або викривлювалися і тому негативно і упереджено сприймаються значною частиною суспільства.

Незважаючи на те, що Україна на рубежі ХІХ - ХХ ст. була поділена і окупована Російською та Австро-Угорською імперіями, українці завжди намагались зберегти свій фізичний гарт. Ця традиція плекання тіла й гармонійного його розвитку має в основі потяг до фізичного ідеалу, бажання осягнути фізичну довершеність у межах своєї раси.

Питання щодо спортивного життя Станіслава кінця ХІХ - початку XX ст. потребує якнайретельнішого вивчення, не лише тому, що Станіслав був одним із осередків спортивно гімнастичного руху у вищезазначений період. Історію спортивного руху потрібно вивчати й тому, що саме спортивні об'єднання були чи не єдиними осередками, через які українська молодь могли згуртуватися для відстоювання своїх власних національних інтересів.

Через створення організацій втілювалася ідея “утворення міліарних організацій за національною ознакою”. Також через спортивне життя цікаво спостерігати за побутовим життям населення тогочасного Станіслава, адже варто згадати, що спорт як тоді, так і сьогодні є чи не однією з основних форм відпочинку городян.

Провідні  тенденції  розвитку спорту, в цілому та легкої атлетики, зокрема,  в Україні наприкінці ХIХ – початку ХХ століття  мали свої специфічні особливості. Українці творили власну історію оздоровчо-спортивного й олімпійського руху у різних державах, яким тоді належали українські землі.

На початку ХХ століття в Галичині активно діяли  найрізноманітніші  спортивні організації, формувалася система спортивних змагань. Виразний вплив  на ці процеси мав розвиток українського пластунства і сокільства  та стійка тенденція зацікавлення спортом. Слід відмітити, що  в Західній Україні спортивні клуби формувалися за національною ознакою. Існували українські, польські, німецькі, єврейські, угорські та інші спортивні товариства.

Цінним є факт зародження системи видів легкої атлетики на Івано-Франківщині в першій половині минулого століття. В радянській історіографії ці питання об’єктивно не висвітлювалися. Переважно вони або замовчувалися, тому є маловідомими, або викривлювалися і тому негативно і упереджено сприймаються значною частиною суспільства.

За влучним висловом Ю. Липи: "Від ХХ століття культура тіла виявилась в кількох формах організації, зближеної до загальноєвропейської "Пласт", до загальнослов' янської “Сокіл”, своєрідної української “Січ”.

Спроба по-новому оцінити події та явища минулого може спричинити зародження інтересу до історії українського спорту, зокрема західного його відгалуження, та висвітлити ті факти, які належало би на офіційному рівні відповідним чином переоцінити та використати в умовах нинішнього національно-культурного відродження України.

Підкреслимо ретельність збору архівних матеріалів і відповідним чином – їх використання. Це не лише документи і літературні джерела з історії івано-франківської легкої атлетики, але й свідчення очевидців та учасників тих далеких подій.

Отож, на початку XX століття, коли світовий спорт вже окреслився як самостійне соціальне явище, в Західній Україні активізувалися національно-визвольні процеси. Саме на цей період припадає початок організованого українського спортивного руху в Галичині. Тому в межах діяльності цілої низки гімнастично-пожежних товариств таких як “Сокіл”, “Пласт”, “Січ” розвивається й легка атлетика.

Важливо, що товариство “Січ” – перше на Станіславщині. Науковці зазначають, що перша “Січ” заснована Кирилом Трильовським (“січовим батьком”) в с. Завалля Снятинського повіту 5 травня 1900 року. Далі “Січі” створилися в Коломийському і Городенківському повітах, поширилися в Галичині і Буковині.

Організаційною надбудовою “Січей” були повітові “Січі”, а з 1908 р – централя, заснована у Станиславові (Головний Січовий Комітет — голова К. Трильовський, заступник І. Сандуляк-Лукини, секретар І. Чупрей, скарбник М. Лагодинський) і перейменована 1912 року у Львові на Український Січовий Союз (генеральний отаман К. Трильовський, головний осавул Я. Весоловський, головний писар М. Балицький, головний скарбник С. Винників, головний обозний Д. Катамай, головний четар Ф. Калинович). Активними організаторами “Січей” також були: А. Кузьмич, Ю. Соломійчук-Юзенчук, П. Шекерик-Доників, А. Чайковський, Р. Ставничий, Л. Лепкий, Р. Дашкевич, Г. Ничка, В. Гуркевич, В. Лисий, В. Бемко, Д. Вітебський, С. Ріпецький, М. Угрин-Безгрішний, О. Демчук, М. Хробак, О. Семенюк та багато інших (здебільша діячі Радикальної партії).

Члени “Січей” мали дотримуватися своєї народної ноші; їхньою відзнакою була малинова стрічка (“лента”), ношена через плече з написом “Січ” в ….”. З 1910 у селах, в яких уже не носили народного одягу, як і в міських “Січах”, був обов'язковий відповідний однострій з січовою стрічкою. Кожний січовик носив топірець. Сільські і повітові “Січі” мали свої прапори.

Перший з'їзд “Січей” відбувся у Коломиї (1902), далі у Станіславі (1911), в Снятині (1912) і найбільший, так званий Шевченківський Січовий Здвиг (за участю бл.изько 12 тис. членів “Січей”, “Сокола”, “Пласту”, Українських Січових Стрільців) — 28 червня 1914 р. У січових святах брали участь також представники чеських, хорватських і словенських руханкових товариств.

Популяризації й поширенню січового руху сприяли видавані й редаговані К. Трильовським й І. Чупреем співаники, календарі (“Отаман”, “Запорожець”; до 1914 р. — 11 річників), періодичні видання: місячники “Зоря”, “Хлопська правда”, як також офіційний орган “Січей” – “Січові Вісти” у Львові.

Важливо, що українське спортивно-протипожежне товариство “Сокіл” було створене 11 лютого 1894 р. у Львові з метою національно-патріотичного виховання молоді, проведення культосвітніх заходів, розвитку спорту, протипожежної безпеки.

Статут було затверджено Міністерством внутрішніх справ Австро-Угорщини і Галицьким губернаторством вже у липні-серпні 1893 р. Завданням товариства було виховання своїх членів в дусі фізичного і духовного розвитку. Ця мета досягалась шляхом проведення фізичних та пожежних вправ, різних спортивних змагань. Товариство влаштовувало аматорські театральні вистави, прогулянки, танці та співи, інші культурні заходи. Діяли організаційна, технічна, пожежна, спортивна та культосвітня секції. Мало свій прапор – золотого лева на синьому полі. Вищим органом товариства були загальні збори і старшина. Збори скликалися раз на рік і обирали старшину у складі голови, двох заступників і 9 членів. Головна управа знаходилась у Львові, а в містах і селах Галичини та Буковини працювали філії. Майно товариства складалося з членських внесків, пожертвувань, допомоги від різних організацій та установ, а також із прибутків від культурних заходів та спортивних зма­гань.

З 1912 р. – і військової підготовки. Організація мала триступеневу структуру: “Сокіл-Батько” (з 1909 р. так називалось центральне товариство у Львові), повітові осередки і місцеві гнізда. На Станіславщині товариство поширюється з початку XX століття. Зокрема у Станіславі – 1902 рік. Осередки знаходяться у селах Залуква, Хриплин та Тулуків.

29-30 травня 1910 року, на околиці міста в “Діброві” (нині парк ім. Шевченка) відбулося величне свято молодіжного товариства “Сокола-Батька”, де з показовими гімнастичними вправами і спортивними змаганнями виступили біля 20 тис. юнаків.

На весні 1911 року в українській гімназії викладач Григорій Кичун заснував пластовий відділ, члени якого згодом поповнили ряди українських січових стрільців.

У 1913 році у Львові відбувався перший з'їзд представників пластових гуртків з різних місцевостей Галичини. Всього було представників від 16 організацій. В тому числі – чотири з теперішньої івано-франківщини. На цьому з'їзді утворили організаційний Пластовий комітет. Розвиткові пластової ідеї сприяли видання в 1913 р. перших пластових підручників. Насамперед це “Пласт” О.Тисовського, що мав для пластунів-українців таке ж значення, як посібник Р.Павела для англійських скаутів. Цей підручник було написано за ініціативою І.Боберського. П.Франко видає "Пластові ігри і забави".

Пластова організація в Галичині була не тільки патріотичною і виховною організацією, а передусім організацією фізичного виховання юнака чи дівчини. У Пласті використовувались різноманітні засоби фізичного вишколу. Спортивні і рухливі ігри були одним з елементів всебічної підготовки. В загальний пластовий статут передбачалось нарахування балів в 19 ділянках фізичної справності. Пластун мусив уміти стріляти з лука, плавати, ходити на лижах. З ініціативи українського спортивного союзу впроваджувалися проби "фізичної вправності".

Пластова система фізичного виховання передбачала і свою відзнаку фізичної вправності, здобути яку можна було беручи участь в спортивних змаганнях різного рангу. Така пластова проба фізичної вправності вважалася дійсною протягом 2 років і складалася з п’яти груп вправ для вибору. Перед пробою кандидат мав право вибирати собі з кожної групи одну вправу. П’ять груп нормативів фізичної вправності охоплювали основні види рухів: стрибки, метання, біг на швидкість, плавання, мицетарство, лижний спорт, біг на ковзанах, легкоатлетичні кроси і туристичні походи.

Населення Галичини позитивно ставилося до діяльності товариств, виявляючи неабиякий інтерес до нього. Своїми методами проведення виховної роботи, метою, цілями вони симпатизували населенню. Ряди оздоровчих, гімнастичних гуртків поступово густішають. Це мало дуже важливе значення, бо формувало в людей віру в свої власні сили, переконання кращого майбутнього тощо. Однак влада бачила в них силу, що може стати на заваді. Будь-які найменьші порушення суворо каралися тогочасною владою.

Фізичне виховання у не зводилось до бездумного “накачування” м’язів, волі, мужності, відваги. “Чоловік з силою медведя цілком не дає запоруки, що він буде новим чоловіком. Навпаки, фізична сила та особливе її плекання відвертають увагу чоловіка від плекання моральної сили”, - вважало керівництво “Пласту”. Тому програма з загально-фізичного виховання поєднувала в собі вправи фізичні з вправами по тренуванню практичних навичок і розвитку світогляду, знання рослинного і тваринного світу, таборування, надання медичної допомоги, біг, ходьба, плавання, веслування, знання гігієни тіла і т. п.

У Cтаніславському воєводстві облаштовувалися майданчики для рухливих забав (так звані парки Йордана). Станіслав крокував у ногу з модою.

Місцем для заняття з видів легкої атлетики у Станіславові стають облаштовані спортивні майданчики тодішньої міської “Каси Ощадності” (нинішній стадіон “Рух”) та  званий у народі майданчик – “На вертепах” (нинішній стадіон “Наука” ім. І. Михайлюка). Для побудови останнього,  польське гімнастичне товариство “Сокіл” ще у 1911 році придбало за 7 000 корон п'ять моргів землі (трохи більше 2 гектарів) на околиці міста. Повстало воно на неужитках та вертепах (так у старовину називали місця сховищ і гульбищ злочинців), куплених у міста за, так званою, червоною корчмою при дорозі до Лисця.

Історики вказують, що впродовж 1912-1913 років велися земляні роботи. При вирівнюванні території було переміщено майже 11 000 кубометрів грунту, переважно фірами. Окрім футбольного поля розміром 100 на 50 м, тут постало ще кілька менших за розмірами майданчиків. Рельєф місцевості дозволив облаштувати трибуни – чотири порослі травою сходинки у формі тераси. Тут могли розміститися кілька тисяч глядачів. До послуг відпочивальників були три криниці з чистою джерельною водою, місця на сонячні та водні загартування. Планувалося також облаштувати стрільбище та майданчик для ковзанярського спорту – взимку. Довершували загальну картину парк і густий живопліт, який оперезував арену. Через великі розміри «Сокіл» мусив докупити 300 м грунту у сусіда – пана Касвінера. Загальна вартість робіт склала 26 000 корон.

Щодо майданчика “Каси Ощадності”, то ще у 1907 році вона закупила 10-моргову ділянку землі (приблизно 6 гектарів) для облаштування місця для “руханкових забав”. За досвідом їздили аж у Краків. Упорядкування здійснювалося під наглядом гімназійних вчителів гімнастики. На весні 1908 року він був переданий для ігор і забав молоді.

У 1911 році відбувається сокільський здвиг (зліт)  у Станіславові, а у 1912 році - у Калуші, Підгайцях, Снятині. В межах цього заходу організовано презентаційні легкоатлетичні заходи. Ці здвиги мали значення не тільки для розвитку фізичної культури і спорту, але й для національної консолідації та піднесення рівня національної свідомості.

Першою українською інституцією, що використала для свого найменування назву рідного краю, стало товариство „Україна”. Однак його заснування відбувається дещо пізніше – а саме, після I Світової війни. Неабияка заслуга свідомого, спортивно-активного українства передвоєнних років – організація та проведення  перших загально крайових змагань – Запорізьких ігрищ. Ці змагання органічно поєднували тогочасну молоду олімпійську ідею із загальноукраїнськими національними традиціями. Галичани називали їх українськими олімпіадами. Перші Запорізькі ігрища  відбулися 15 жовтня 1911 року. До програми змагань увійшли тільки легкоатлетичні дисципліни.

Успішне проведення Ігор I Олімпіади та різке підвищення зацікавленості спортом у Західній Україні  спричинилися до появи когорти спортсменів  європейського рівня. У 1912 році на олімпійській арені в Стокгольмі на старт  бігу на 200 і 400 метрів вийшов львів’янин Владислав Понурський.

Урочисте відкриття  Першої Руської олімпіади відбулося 20 серпня 1913 року у Києві. Колона спортсменів вирушила від Думської площі (нинішнього майдану Незалежності) до Львівської площі, далі на вулицю дику (теперішню Студентську) і, нарешті, пройшла під аркою першого в Російській імперії  справжнього стадіону. Тут зібралося 579 учасників змагань із різних міст , що навдивовижу багато для того часу [191]. Поряд з делегаціями Петербурга, Москви, Мінська, Варшави, Риги, Тирасполя вперше виступили числення делегації з українських міст. Широко були представлені Київ, Чернігів, Харків, Одеса, Кам’янець-Подільський, Рівне, Луцьк, Севастополь, Катеринослав. Це було реальнее свідчення  діяльного зацікавлення  спортом широкого українського загалу.

У  Києві вперше разом із чоловіками змагалися жінки. Спортсменки виступали у фехтуванні на рапірах та з деяких дисциплін легкої атлетики. Здебільшого то були киянки.

Кияни домоглися  вагомих спортивних результатів, зокрема, побили рекорд в естафеті 4 х 400 м, який тримався протягом 13 років. Киянин Смутний краще всіх штовхнув ядро, Фукс  став переможцем з бігу на 400 і 1500 метрів, рекордсменами стали Попова й Галаневич – перша в бігу на 100 м, другий – в стрибках в довжину.

Українські спортсмени потрапляли на Олімпійські ігри різними шляхами. За міжвоєнного часу 1924 1936 років на Олімпійських іграх виступали спортсмени із Західної України – Галичини, Буковини та Закарпаття, які офіційно представляли Польщу, Румунію, Австрію та Угорщину.

Гімнастично-культурні молодіжні організації швидко набували популярності серед молоді. У 2-му Крайовому Шевченківському здвигу у Львові в червні 1914 р. взяло участь близько 12 тис. осіб, серед яких були і члени Станіславського осередку “Сокола”, “Січі” та “Пласту”.

Слід зазначити, що велике значення для поширення національних ідей серед населення Східної Галичини, мав поділ регіону на 13 січово-сокільських областей "Сокола-Батька" та 54 округи. Велику роботу щодо організації здвигів провів голова товариства І. Боберський.

Становлення і розвиток українського спортивного руху відбувався у вкрай несприятливих умовах. Австрійсько-угорська, а пізніше польська адміністрація сприяла активному зростанню тільки розгалуженої мережі своїх спортивних клубів, військово-спортивних й поліцейсько-спортивних союзів, державних комітетів фізичного виховання і військової підготовки, форпостів польскості на “кресах” – Малопольщі. Крім цього, українська громадськість старшого віку ставилась до спору як до “варварства” та “зайвого нищення черевиків”. Тому український спорт започатковується молодими професорами, юристами, економістами, які, ознайомившись зі спортивним життям, завершили студії у вищих школах Європи, у гімназіях Станіслава, Коломиї, Львова, Перемишля, Стрия, Тернополя.

Перша світова війна зруйнувала надії та сподівання громадян Станіславського воєводства на спокійне і щасливе життя у гармонії та повноті радості. Війна і національно-визвольні змагання стали серйозним випробуванням для галицької молоді сокільсько-січових, пластових, спортивних клубів і товариств в боротьбі за  незалежність і соборність українських земель.

Незважаючи на постійні перешкоди і репресії польської адміністрації, у перші повоєнні роки колишні старшини УСС, УГА, що повернулися з війни, а також таборів військовополонених та еміграції, розпочали відновлювати довоєнні і створювати нові спортивні товариства і клуби, готуючи молодь до майбутньої боротьби за незалежність України.

Важливо, що Станіслав багатий не лише легкоатлетичними талантами але й успішними представниками Всеукраїнського та міжнародного легкоатлетичного суддівства.

Так, Тадеуш Дренгєвич, народився у Станіславі у 1890 році. Після закінчення гімназії приїхав вчитися на філософський факультет Львівського університету. Працював учителем з історії та географії у львівських гімназіях. 1912 року закінчив річний курс у центральному Королівському гімнастичному інституті у Стокгольмі, звідки передавав олімпійські репортажі для західноукраїнських газет – зокрема, “Газети Вечірньої”.

З 1924 по 1939 роки був президентом Львівської окружної федерації футболу. Після війни виїхав до Кракова, де продовжував свою активну діяльність на керівних спортивних посадах, Після II Світової війни став суддею міжнародної категорії з легкої атлетики.

У міжвоєнний період гімнастично-спортивні організації розвивалися у надзвичайно складних і суперечливих умовах. Друга Річ Посполита намагалася підпорядкувати і контролювати легальні українські спортивні товариства. Все ж вони і далі розвивалися та удосконалювали свою діяльність [122, 171]. Найбільш масовими за чисельністю були “Сокіл-Батько”, “Пласт”, “Луг”, “Каменярі”, “Україна” та інші. Вони намагалися не вступати у конфлікт з польською владою і пристосовувати свої статутні положення згідно вимог владних структур. Рушійною силою післявоєнного етапу боротьби галицького українства за незалежність було сокільство.

У 1924 р. учениця І. Боберського, керівник єдиної у Галичині тогочасної етнографічної школи ритмічної гімнастики, національних рухливих ігор, танцю та співів, Оксана Суховерська видає книгу “Рухові забави й ігри з мелодіями і примівками”, яка не втратила актуальності і потребує перевидання, оскільки відображає як етнографічні, так національні особливості українських рухливих ігор.

Про діяльність спортивних товариств “Луг” його засновник Роман Дашкевич 1926 р. видає на власні кошти “Підручник для руханково-пожежних товариств  і Лугів”, в якому охарактеризовано роль гімнастично-спортивних організацій у національно-визвольному русі Галичини.

На основі значного кола джерел, особливо залучення матеріалів української діаспори, спогадів, з’ясовано генезу українського сокільства зокрема і фізичної культури загалом. В цьому контексті заслуговує особливої уваги “Альманах 1984–1994 “Сокіл-Батько” спортивно-руханкове товариство у Львові”, виданий 1996 р. до 100-ліття українського сокільства, а також монографії: І. Андрухіва “Українські молодіжні товариства Галичини: 1861 – 1939 рр.” (Івано-Франківськ, 1994 р.), Б. Савчука “Український Пласт. 1911 – 1939” (Івано-Франківськ, 1996 р.), Б. Трофим’яка “Фізичне виховання і спортивний рух у Західній Україні (з початку 30-х рр. ХІХ ст. до 1939 р.)” (Київ, 1997 р.), О. Вацеби “Нариси з історії спортивного руху в Західній Україні” (Івано-Франківськ, 1997 р.), І. Шумського “Молодіжний рух у Західній Україні (1920 – 1939)” (Тернопіль, 2002), Б. Коверко “Сокільський і січовий гімнастичний рух в Галичині на початку ХХ ст.” (“Традиції фізичної культури в Україні”, Київ, 1997 р.), М. Олексюка “Український спортивно-гімнастичний рух у Західній Україні в 20 – 30-х роках ХХ ст.” (збірник наукових статей Інституту змісту і методів навчання Міністерства освіти України “Традиції фізичної культури в Україні”, Київ, 1997 р.). Автори статей Гуйванюк М. Р. “Утворення перших Галицьких та Буковинських Січей” на початку ХХ ст. Січова атрибутика”. Науковці досліджують становлення та розвиток січових, пластових товариств, не торкаючись їхньої участі у національно-визвольному русі.

Упорядкування здійснювалося під наглядом гімназійних вчителів гімнастики. На весні 1908 року він був переданий для ігор і забав молоді.

У 1911 році відбувається сокільський здвиг (зліт)  у Станіславові, а у 1912 році - у Калуші, Підгайцях, Снятині. В межах цього заходу організовано презентаційні легкоатлетичні заходи. Ці здвиги мали значення не тільки для розвитку фізичної культури і спорту, але й для національної консолідації та піднесення рівня національної свідомості.

Гімнастично-культурні молодіжні організації швидко набували популярності серед молоді. У 2-му Крайовому Шевченківському здвигу у Львові в червні 1914 р. взяло участь близько 12 тис. осіб, серед яких були і члени Станіславівського осередку “Сокола”, “Січі” та “Пласту”.

Слід зазначити, що велике значення для поширення національних ідей серед населення Східної Галичини, мав поділ регіону на 13 січово-сокільських областей "Сокола-Батька" та 54 округи. Велику роботу щодо організації здвигів провів голова товариства І. Боберський.

Становлення і розвиток українського спортивного руху відбувався у вкрай несприятливих умовах. Австрійсько-польська адміністрація сприяла активному зростанню тільки розгалуженої мережі польських спортивних клубів, військово-спортивних й поліцейсько-спортивних союзів, державних комітетів фізичного виховання і військової підготовки, форпостів польскості на “кресах” – Малопольщі. Крім цього, українська громадськість старшого віку ставилась до спору як до “варварства” та “зайвого нищення черевиків”. Тому український спорт започатковується молодими професорами, юристами, економістами, які, ознайомившись зі спортивним життям, завершили студії у вищих школах Європи, у гімназіях Львова, Перемишля, Тернополя.

Перша світова війна зруйнувала надії та сподівання громадян Станіславського воєводства на спокійне і щасливе життя у гармонії та повноті радості. Війна і національно-визвольні змагання стали серйозним випробуванням для галицької молоді сокільсько-січових, пластових, спортивних клубів і товариств в боротьбі за  незалежність і соборність українських земель.

Незважаючи на постійні перешкоди і репресії польської адміністрації, у перші повоєнні роки колишні старшини УСС, УГА, що повернулися з війни, а також таборів військовополонених та еміграції, розпочали відновлювати довоєнні і створювати нові спортивні товариства і клуби, готуючи молодь до майбутньої боротьби за незалежність України.

У міжвоєнний період гімнастично-спортивні організації розвивалися у надзвичайно складних і суперечливих умовах. Друга Річ Посполита намагалася підпорядкувати і контролювати легальні українські спортивні товариства. Все ж вони і далі розвивалися та удосконалювали свою діяльність. Найбільш масовими за чисельністю були “Сокіл-Батько”, “Пласт”, “Луг”, “Каменярі” та інші. Вони намагалися не вступати у конфлікт з польською владою і пристосовувати свої статутні положення згідно вимог владних структур. Рушійною силою післявоєнного етапу боротьби галицького українства за незалежність було сокільство.

Польською владою активно проводилася асиміляційна політика. З роками ряд спортивних товариств й клубів забороняються польською владою та закривають свої двері перед бажаючими. Не дивлячись на це, ряд відомих діячів національно-просвітницького, культурного руху Станіславівщини організовують та самі приймають участь у легкоатлетичних змаганнях. Серед них: Роман Шухевич, Володимир Янів, Михайло Галущинський, Тарас і Петро Франки, Іван Гриньох, Богдан Кравців, Василь Охрімович, брати Іван, Василь, Григорій Коссаки, Федір Черник, Василь Лаба, Олександр Тисовський та інші.                                                                         

В таких умовах не здивує, що після свого народження Український Спортовий Союз (1924 рік) розгорнув легкоатлетичну роботу на залучення населення до активних занять видами бігу, стрибків та метань. Спочатку здебільшого організовано “біг навпростець” (кросовий біг, біг окружний).

Частими стають поїздки по містах Львівщини, Тернопільщини та Станіславівщини. Так, Т. Ліськевич звітує, що на крайових змаганнях у Львові, 1934-го року УСК брав участь у складі: Богдан Ліськевич, брати Володимир і «Утьо» Соколовські, та Ярема Попель. 1933-го року юний В. Соколовський виграв біг навпростець (3000 м) у Станиславові, і в 1935-му прийшов перший у спринті на 400 м, у цьому ж місті. 1936-го року він знову виграв біг навпростець (3000 м) Станіславова.

Центральною постаттю чоловічої легкоатлетики Станіславівщини вия­вився В. Соколовський – хоч більшість його успіхів прийшла вже після його відходу з УСК-у до Станіславова.

В. Соколовський народився 23 вересня 1916 року в місті Нимбурк, що біля Праги. Закінчив Станіславську державну українську гімназію у 1935 році. Вивчав агрономію у Львіській політехніці (1936 – 1939 рр.) та право у Львівському університеті (1938 – 1939 рр), агрономію у Берлінському університеті (1940 – 1941 рр.), здобуваючи там інженера агрономії (1941 р),  доктора агрономічних наук (1943 р). Володимир Соколовський стає успішним ветеринаром – вже навчаючись у Віденькій вищій ветеринарній школі з 1943 по 1945 роки. Після навчальних студій практикував у Шлінген, Альгой (Німеччина). У вересні 1951 року виїхав до США (Чикаго) де з 1956 року має  власну клініку “Вест сайд анімал госпітал”.

З 1954 року д-р Володимир Соколовський є членом ряду австрійських ветеринарних наукових товариств й асоціацій. Перший та єдиний на той час українець член Американської шпитальної асоціації та Іллінойської академії ветеринарної практики, член редакційних колегій всесвітньо знаних ветеринарних журналів. В травні 1968 року д-р Соколовський був відзначений медаллю Йосифа Байєра – з нагоди 200 – річчя Віденської ветеринарної вищої школи.

Торкаючись його спортивних успіхів відзначимо, що в 1936 – 1937 роках він декілька разів виграв біг на 400 й 800 м, стартуючи в однострої Українського Студентського Спортового Клубу. Також знамениті його успіхи у волейболі (відбиванці). В тому В тих роках репрезентував УССК у всіх можливих етафетах: 4 х 100 м, 100 + 200 + 400 м, 4 х 400 м і 4 х 1 500 м. У вересні 1938 року, в складі “Сокола-Батька”, В. Соколовський встановив новий рекорд з бігу на 400 м, виграв 800 м, а восени, у Львові – біг навпростець, дистанція 5 км. Ці досягнення дозволили йому закріпитися у команді та поїхати на змагання до Берліну. В Берліні 1940-го року Володимир виграв біг на 400, 800 і 1500 м.

У 1937 – 1939 роках змагання з кросового бігу стають традиційними. Частими стають перемоги жителя Станіславова Є. Радивші.

Історія Радянського Союзу – це красивий міф. Те, що нам видається ніби ми знаємо про цю державу, насправді дуже далеке від реальності. А реальність заретушована настільки сильно, що часто-густо відтворити її надзвичайно складно. Повною мірою все вищезазначене відноситься і до місця та ролі фізичної культури та спорту в Радянському Союзі.

          Про легку атлетику періоду тодішнього періоду маємо цікаві спогади Р.Б. Припхана. Він констатує, що незадовго після приходу німців у 1941 році, у Ямниці відбувався спортивний табір для шкільної молоді. Його керівниками були Мирон Шарко, а сам автор слугував спортивним референтом. Більшість ранкового часу була присвячена збору сільськогосподарської продукції (помідори, огірки), а решту дня школярі займалися легкою атлетикою та плаванням. В підсумкових змаганнях серед хлопців перемогли Богдан Ясінський та Голуб, а серед дівчат — Ірина Барнич, Оля Погрібна й Оксана Припхан.

Ірина Барнич стала відомою легкоатлеткою у діаспорі. Альманах Станіславщини подає таку інформацію:

«... Біг 60 м: 1. Ірина Дубас («Чорногора» Авґсбурґ) — 8,1 с; 800 м: 1. Ірина Дубас — 2:50.5 мін.; стафета 4 x 60 м. 1. Варцаба, Ліщинська, Левицька, Дубас — 32,7 с; Скок у далечінь: І. Дубас — 4,78 м (новий рекорд). А крім того, змагунка репрезентаційної україн­ської жіночої відбиванкової дружи­ни, філяр української легкоатлетич­ної й відбиванкової дружин на Олімпіяді в Німеччині, 1948-го року... »

Після переїзду до США чорноволоса Ірина довгі роки змагалася, як капітан у волейбольній дружині УАСК Львів - Клівленд, та тренувала легкоатлеток цього клубу. Р.Б. Припхан вважає, що Ірина Барнич-Дубас є засновницею жіночої української легкоатлетики на американському континенті. За заслуги для рідного спорту Ірину постійну обирають до Тіловиховної  Ради Української Спортової Централі Америки й Канади.

Під час другої світової війни місто три роки (1941–1944 рр.) було під нацистською окупацією. 27 липня 1944 року місто було зайняте радянськими військами. Після того як німецькі окупанти капітулювали зі Станіслава, починається новий етап розвитку легкої атлетики в місті та області.

Література:

1. Боднар Я. Б. Використання традицій тіловиховання молоді Галичини кінця XIX–XX ст. у фізичному вихованні школярів: методичний посібник / Боднар Я.Б. – Тернопіль : ТИПУ, 2004. – 76 с.
2. Вацеба О. М. Нариси з історії спортивного руху в Західній Україні / Вацеба О. М. – Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 1997. – 232 с.
3. Трофим’як Б. Гімнастично-спортивні організації у Національно-визвольному русі Галичини (друга половина XIX ст. – перша половина XX ст.). – Тернопіль, 2001. – 694 с.
4. Zaborniak S. Kultura fizyczna ludnosci ukrainskiej na ziemiach polskich (1868 – 1939). – Rzeszow, Wydawnictwo Uniwersytetu Rzeszowskiego, 2007. – 544 p.